Відлуння афганських гір

Деталі

Автор: Антонюк Н.П.

Перегляди: 5228

Мета заходу: поглибити відомості учнів про пережиту трагедію; розповісти про сумні уроки війни; виховувати повагу й шанобливе ставлення до воїнів-інтернаціоналістів.

Обладнання: фотодокументи, учнівські твори, аудіо­запис пісні О. Розембаума «В Афганистане…».

Перебіг заходу

Ведучий. Далекий грудень 1979 року... Далека, чужа країна Афганістан... Безглузда війна... Скільки смертей, скільки горя за десять років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути — слід пам’ятати, а щоб пам’ятати — слід знати. Знати i пам’ятати.

Звучить аудіо­запис пісні О. Розенбаума «В Афганистане…».

Учитель. Сьогодні ми зібралися, щоб ушанувати пам’ять про тих, хто поліг у афганських ущелинах, та уклонитися тим, хто прийшов з війни живим, хоча i з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями — вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.

Ведучий. 15 лютого Україна вшановує своїх синiв — молодих воїнів, які загинули на чужій землі Афганістану. 15 лютого останній солдат залишив цю країну. Майже 10 рокiв проливали тут кров наші юнаки.

Ведуча. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 — пропали безвісти, 18 — інтерновані, доля 330 — невідома.

Оплакує ненька Україна своїх синів, які не повернулися додому.

1-й учень

Очі туманить ядуча сльоза,
Руки скувала утома,
Палить їй душу афганська гроза —
Син не вернувся додому.
В неї він був ясночолий, як світ,
Сонячно так усміхався.
Ще й 20 не було йому літ...
Юним навік і зостався.
Ясеночки! Синочки! Сини!
Колосочки вкраїнського поля,
Скільки вас не вернулось з війни?
Скільки гине ще у неволі?
…Роки летітимуть, мов журавлі,
Та не полегшає втрата,
Доки ходитиме по землі
Мати солдата.

Учитель. 25 грудня 1979 року в Афганістан було введено радянські війська. Для тисяч наших солдатів, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Бентежні дні чекання, безсонні ночі й тривоги, тривоги... Посивіли батьки. Тривожними були ці роки i для тих батьків, сини яких служили не в Афганiстанi, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі десять років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

2-й учень. Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, по-доброму пам’ятатимуть Афган, який багато чого навчив їх.

3-й учень. За довгих десять років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого... І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще багато поколінь.

4-й учень

Заплакало небо дощами...
Біль i туга зійшлися клином.
Свистіли кулі над Афганом,
Прощається мати із сином.
Котилися сльози рікою.
Ще б жити — та віку немає.
Лишилась невістка вдовою,
Й онучка за батька питає.
Прощається мати із сином...
Прощаються гори й долини,
I більшого горя немає,
як жити самій без дитини.
Лиш чорна хустина. Німа домовина...
«Прости», — ледь шепоче вустами.
Та чорна хустина — то туга за сином.
Заплакало небо дощами...

Ведучий. У цій війні народжувалися герої. Вони бачили смерть в обличчя. Війна їх загартувала, зробила мужніми, дужими. Нині воїни-афганцi живуть на грані можливого. Вони багато чого зрозуміли. Зрозуміли, що для мирних жителів найбільше зло — це коли на твоїй території перебувають громадяни іншої держави. Бо, за будь-яких законів, той, хто перебуває на чужій території, ризикує стати носієм свавілля. Отже, наші солдати й були для афганського населення цим злом. Хоча наші воїни володіли зброєю краще, у них не було того бойового духу, що мали місцеві мешканці, які захищали свою землю.

Ведуча. Правда про афганську війну... Різна вона, i спогади різні.

5-й учень

Юнацька кров навік стихає,
Вмирає серце молоде...
Душа нестрачена вмирає,
Обрубок тіла смерті жде.
Сльоза гіркою борозною
Стікає болем до землі.
Убитий горем і війною —
Вже не розкаже про жалі...
Язик одрізали душмани,
Посіяли смертельний жах.
У косах вицвіли тумани,
Мов скиба хліба на вітрах.

Ведуча. Вони й досі кричать ночами. Вони й до цього часу «воюють».

6-й учень

Під кулями вмирала рота,
В очах сховавсь смертельний жах.
Лягла розстріляна піхота
У диких скелях на пісках.
І лист в конверті для родини
Знайшли в розбитім бліндажі:
«Зосталось жити нам хвилини,
Стріляють в нас свої й чужі».
На плащ-наметі санітари
Тіла потрощені несли.
Там на майдані комісари
Останню честь їм віддали.
Ночами ротному наснились
Бійці, оточення, Афган...
І серце в розпачі спинилось
Та й розірвалося від ран.

Ведучий. В одній із газет у статті «Радянський солдат, якого розстріляв червонозоряний вертоліт», описано спогади колишнього афганця Сергія Плугового: «Вертоліт з’явився з-за хребта i майже впритул відкрив вогонь. Усе потонуло у вибухах і вогні. Коли вертоліт зайшов на друге коло, я побачив на його борту червону зірку. Значить, свій. Живими залишилися троє. Добре, що вціліла рація. Викликали вертоліт, такий же, як i той, що нас розстріляв. Опритомнів у госпіталі в Кабулі. Додому повернувся без ніг». Чому розстріляли своїх? Помилково? Через боягузтво? Відповіді немає.

Ведуча. За кожним воїном-афганцем свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий i неушкоджений, а хтось — скалічений.

Афганістан... Він стан синонімом людського лиха, справжнього людського пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер-афганець, пісок, що не дає дихати, i... завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями.

Ведучий. Кожен час народжує свої пісні, які для певного покоління стають рідними. Прості слова, проста мелодія, акомпанемент під гiтару — душа наповнюється смутком або радістю, чимось близьким i рідним...

Ведуча. Кожна область України відправляла своїх синів на афганську землю. Одні вижили, повернулися додому — неушкодженими чи інвалідами.

Ведучий. Запалимо свічку пам’яті про тих, які любили наш край, своїх батьків, наречених. Були вірними друзями, щасливо жили, мріяли про майбутнє. Не судилося їм повернутися живими до рідних домівок.

На сцену виходять дівчина і хлопець.

Дівчина

Посміхнувся поштар винувато,
Що сказати мені — він не знає.
Не приніс знов листа від солдата,
Адже знає, що я так чекаю.
Ти пиши мені, синку, частіше,
Хай дорослий, — мені ти дитина,
Повертайся додому скоріше,
Дорогенький, хороший мій сину.
Мені часто ти снишся ночами,
А прокинусь — тебе вже не бачу.
Подивлюсь на портрет твій і часто,
Щоб ніхто не помітив, я плачу.
Знаєш, сину, мені 38,
Я бадьора, зовсім не хворію.
Все гаразд у нас вдома, та тільки
Я чомусь, мій хороший, сивію.
Я думками, синочку, з тобою,
Ти пиши, щоб душа не боліла,
Щоб діждалась тебе молодою
І чорнява була, а не біла.
Мати отримує похоронку.

Дівчина
Синочку, рідний, чуєш, як курличуть
У синім небі сумно журавлі?
Вони ж тебе до себе кличуть,
А ти лежиш в холодній цій землі.

Юнак
Я чую, мамо, чую, як співають
Мені над Україною пісні.
Ти не журись, я крила розпростаю
i прилечу до тебе уві сні.
Вкраїнським рушником зітру сльозину
І поцілую в сивеє чоло.

Дівчина
О синку рідний, мій єдиний сину!
Як хороше мені тоді б було.

Юнак
Стоїть старенька мати на могилі,
І навіть квіти плачуть мовчазні.
Від сина погляд відвести не в силі,
А син довічно житиме у сні.

7-й учень. Минув час. Кожен афганець для себе багато зрозумів. Дружба у мирні дні має велике значення, але найцінніша дружба — воєнна, та, яка склалася, коли разом воювали, виручали один одного у бою. Повернувшись з Афганістану, колишні воїни об’єднались у Організацію ветеранів Афганістану. Але й сьогодні вони живуть під постійним тиском з боку влади. Чому? Бо ветерани — люди честі, а це подобається не всім.

8-й учень. Вони, ветерани, зберігають пам’ять про загиблих друзів, полегшують життя їх стареньким батькам. Свята справа для них — піклування про інвалідів.

1-й учень. Щодалі віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, як вічне нагадування про тих, хто не повернувся до батьківської хати. Світла пам’ять про тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Схилімо голови i вшануймо полеглих хвилиною мовчання.

Хронометр відбиває хвилину. Хвилина мовчання.

2-й учень
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих синів своїх, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.

Ведуча. Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдатів. У ті роки, ідучи у пекло чужої крани з іншою вірою, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, усім, хто поневолений. Вірили, що йдуть не вбивати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною кампанією.

Ведучий. Тисячі наших хлопців загинули в боях, померли від ран, контузій, травм i хвороб, пропали безвісти.

Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час. У скількох сімей у траурному обрамленні зберігаються фотографії синів! Нагорода, яку заробили вони за виявлені мужність i героїзм, — право бути похованим у рідній землі.

3-й учень
Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом,
I плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті обмацує труну:
«Чи ж там він є?!!»
Стоять, відводять очі вбік солдати,
I шепотить сержантик — ледве чуть:
«Не велено... Не можна відкривати...
Не велено...»
Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі.
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ...
Кого клясти, кого назвати винним?
I що той світ? Хіба він дасть отвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі —
В селі ховали воїна-солдата,
У мирному вкраїнському селі.

Ведучий. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами.

Ведуча. Падали хлопці на чужій землі, а в них на м’яких долонях лінії життя такі довгі i прекрасні... Разом із ними пішло в небуття чиєсь щастя. Разом із ними загинули їхні ненароджені діти. Але вони живуть у пам’яті бойових друзів, продовжують усміхатись зі сторінок солдатських альбомів. Вони вічно живуть у зболених, згорьованих, люблячих, палких материнських серцях.

4-й учень. Їм випало жити — так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, порядкує на рідній землі, віддаючи їй свої сили i вміння. Вони пройшли пекло війни Афганістану, не поповнили списків загиблих, є пам’яттю, що пише історію.

5-й учень. У жодному календарі день 15 лютого нічим не позначений. Але він особливий. Цього дня закінчилася нарешті війна. Щороку ветерани афганської війни відзначають останній день виведення радянських військ з Афганістану.

6-й учень. Шановні воїни-інтернаціоналісти, ми пишаємося вами, горді тим, що поруч із нами живуть мужні, відважні, рішучі чоловіки. Здоров’я вам, сімейного благополуччя, i пам’ятайте, що час — найкращий лікар для душі та тілесних ран.

Ведуча. 29 вересня 2005 року в українських кінотеатрах проходила прем’єра картини «9 рота». Першими її подивилися ветерани Афганістану.

Ведучий. Картина розповідає саме про останні дні перебування радянських воїнів на території Афганістану, кілька днів вирішують долю багатьох солдатів.

В основі фiльму — реальні події. Дев’ята рота 345-го окремого гвардійського парашутно-десантного полку була легендарною. Вона виконувала операцію «Магістраль». Лише четверо залишилися живими.

7-й учень. Покоління воїнів-афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи на них життя і біль втрат. Ми про це пам’ятаємо. І на підтвердження цього стоять сотні пам’ятників та пам’ятних знаків по всій Україні.

Учитель надає слово запрошеним на свято воїнам-афганцям.

Виступи колишніх воїнів-афганців.

Учитель. Вони все-таки повернулися. Не всі. Частину Бог забрав до себе. А вони ж так молилися до нього: i тi, що вірили, i тi, що стали вірити лише на війнi. Можливо, ця віра і підтримувала їх. А ще віра в Матір.

Вони повернулися. Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналістами, окупантами. Ми називаємо ту війну помилкою. Ми розумні заднім числом.

Можна переосмислювати все, але є вічні моральні цінності, які не підвладні часу.

65 рокiв тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.

Тож пам’ятаймо ветеранів і виявляймо розуміння до тих, хто пройшов через війну i для кого вона триває досi — у спогадах, снах, у душах. Вони на це заслуговують.

8-й учень
Хай буде все, що має бути.
I тихі радощі життя.
І слів чужих важке каміння...
Мені не треба співчуття.
Мені потрібне розуміння.

Учитель. І поки на Землі існують гарячі точки i порушується біблійна заповідь «Не убий», ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть — сіється смерть.

1-й учень
Зупинись, прислухайся на мить —
Кричать з вогню і мати, і дитина.
Хай буде мир!
Хай більше не горить
У пеклі війн
Твоє життя, Людино!

2-й учень
Нехай поетів родить не війна,
Нехай черпають фарби тільки з миру,
Кохання, барви квітів і весна
Натхненням напувають їхню ліру.

Учитель. Нашим гостям і всім присутнім ми бажаємо здоров’я, щастя, миру, душевного спокою. Наше свято закінчилося. Дякуємо, що ви до нас завітали.

Івахненко Л.В.